Народилася Роза Іванівна в далекому 1917 році, за півроку до революції, в селі Гуска й була старшою дитиною в сім’ї.
— У 20-х роках, — згадує ювілярка, — батькам було виділено 5 гектарів землі на хуторах поблизу Гуски, й вони працювали на ній з ранку до ночі: вирощували овочі, хміль, льон, коноплі. Мали корову, коня, овець, свиней, птицю.
Мати довгими осінніми вечорами пряла. Вирощене і вигодоване продавалося на базарах в Малині й Коростені. На вилучені гроші купували одяг, взуття, реманент. До роботи залучалися і діти. Я з п’яти років уже доглядала менших сестер, пасла гусей.
Батько в Рози Іванівни був людиною освіченою з багатої польської сім’ї.
— Він, — згадує жінка, — старався нас, дітей, навчити читати і рахувати ще до школи, бо вона була не дуже близько — за 4 кілометри, в Нових Вороб’ях, та й домашньої роботи було дуже багато. Проте в школу я таки пішла в 9 років. Вчилася добре, була дуже активною, за що не раз отримувала наганяї від матері, бо пізно приходила додому. І так було до 1929 року. А в 1929 році все змінилося…
Держава вирішила, що роботящі українці вже нажилися, наїлися і розбагатіли. Отже, можна все відібрати. І почали забирати, — ці спогади для Рози Іванівни найболючіші. — Багатших селян відправляли сім’ями в Сибір, забравши все нажите. Наша сім’я залишилася на рідній землі, але до 1932 року забрали все: і землю, і корову, і коня, і зерно… Все, що було необхідне для життя. Навіть скриню з одягом. Заховати ж не можна було нічого. Ніхто не звертав увагу на те, що дітям нічого їсти. Забирали до останньої зернини. Причому це робили не чужі люди, а свої сільські активісти. Хліб, який забирали у господарів звозили на залізничні станції і, кажуть, вивозили десь у Росію. Худобу, птицю, збіжжя віддавали в комуни, артілі, де збиралися найледачіші селяни (пізніше ці організації стали називатися колгоспами).
Все це награбоване в комунах швидко з’їдалося, а чогось нового не вироблялося. Справжні господарі не дуже хотіли йти в ці артілі (потім колгоспи), тому й відбирали в них все нажите.
У нас навіть спалили господарські прибудови.
— Літо 1932 року і осінь ще якось пережили, бо залишили трохи картоплі в землі (викопане все забирали), ріс щавель, інша зелень, — продовжує свої сумні спогади Роза Іванівна. — Інколи кажуть, що голод на Україні був тому, що літо 1932 року було неврожайним. Це неправда. Голод був спровокований владою. Особливо страшними були зима і весна 1932-1933 років. Люди були доведені до відчаю. Діти помирали прямо на уроках. По селах ходили очманілі, опухлі від голоду люди. Падали і вмирали на ходу.
Дирекція школи звернулася до сільської ради і в школі почали варити баланду з висівок, кропиви, щоб хоч якось підтримати дітей. Цю баланду варила моя мати. За це давали їй зайві порції для сім’ї.
Весною 1933 року люди рилися в землі, шукали гнилі овочі, які можливо залишилися з осені, їли молочай, кропиву. Багато травилися й помирали. Чи були випадки канібалізму? В Нових Вороб’ях такого не було. Але в районі, чула, було багато таких випадків. У багатьох сім’ях різали й варили мертвих членів сім’ї. В річках не стало ні риби, ні раків. Все, що можна було виловити, виловили…
Саме в цей час, у травні 1933 року, Роза Іванівна закінчила 7 класів, після чого почалася її вчительська кар’єра.
— Мене, — згадує жінка, — і однокласника Сергія Сотніченка, як кращих учнів, відправили в Малин на учительські курси — в школах не вистачало вчителів. Щотижня в понеділок ми йшли пішки в Малин, а в суботу поверталися додому. Заняття на курсах проходили в міських школах. Курсантам видавали щодня 400 грамів хліба і тарілку борщу із кропиви. Я щодня старалася зекономити хліб, щоб щось занести додому, де мене чекали з нетерпінням. Цей кусочок хліба спасав сім’ю. А влітку 1933-го від язви шлунка помирає батько, тож я, по суті, залишилася головним годувальником сім’ї.
Того ж літа ледь не померла і сама Роза Іванівна.
— Це було в липні, — згадує вона. — Мені вже зовсім не хотілося їсти, хотілося тільки спати. Ноги розпухли. Одного дня хазяйка-єврейка, в якої я була на квартирі, побачивши, що я вже вмираю, дала мені тарілку юшки з хлібом. Хліб був справжнім. Бо той, що нам давали на курсах був напівсирий — щоб маса була більшою. Вона три дні рятувала мене. Дякуючи цій добрій жінці, я вижила…
Наступні спогади даються Розі Іванівні не менш тяжко:
— До Малина йшли люди з усіх навколишніх сіл, бо думали, що тут їхнє спасіння. По дорозі багато з них помирало. Багато померлих опухлих людей лежало й на вулицях Малина. Тягнулися до міста й люди з Потіївського, Радомишльського районів. Мабуть, там було іще гірше. На дорогах між селами трупи так і лежали до 1934 року. По Малину ж щодня під вечір їздили здоровенні вози з ящиками, куди скидали мертвих і напівмертвих людей. Робилося це не по-людськи. Людей піднімали вилами або великими граблями і скидали як непотріб. Моя господарка не пускала мене ввечері на вулицю, щоб не загребли на той віз. Трупи кудись вивозили. Куди — не знаю…
Так минули три місяці, під час яких Роза Іванівна вчилася я на курсах, а у вересні 1933 року вона приступила до роботи в неповній середній школі с. Нові Вороб’ї.
— Мені дали квартиру біля школи і зарплату 70 карбованців, а також 4 кг борошна з висівками, — згадує вона той час. — На квартиру з хутора переїхала і моя сім’я — мама і дві молодші сестрички. Мама продовжувала варити баланду учням, сестри ходили в школу і спасалися цією баландою, а також моєю зарплатою. Для мене ж найважче було розказувати дітям, що вони найщасливіші в світі і живуть у найкращій державі…
Осінь і зима 1933-1934 року була не менш страшною, — продовжує свої спогади колишня вчителька. — Люди мерли сім’ями. Села опустіли. Хто ще міг ворушитися, тікали в Білорусію і Росію, і там шукали кусень хліба. Кому пощастило — влаштовувся на роботу. Голод був тільки в Україні.
Весна 1934 року принесла полегшення. Людям у колгоспах щось почали давати поїсти, бо треба було обробляти землю. Оброблялося все вручну, бо худоба подохла з голоду. Багато хто падав прямо в розори, бо сил не було. Возами звозили і хоронили трупи в ямах за селом.
Що цікаво: жоден член сім’ї голови колгоспу чи сільради не помер з голоду.
А потім…
— Держава, мабуть, подумала, що досить мучити Україну, і дала змогу тим, що вижили, жити, — згадує далі Роза Іванівна. — 5 років працювала я вчителем молодших класів у Нових Вороб’ях. Вийшла заміж і переїхала в Малин. Працювала до війни в школі №3. Добре знала Євгенію Дорошок, яка теж працювала в цій школі, а в 43-му загинула в палаючому будинку разом із Ніною Сосніною та її батьком.
Війна для Рози Іванівни — теж нелегкі спогади:
— В 1941 році, як почалася війна, чоловіка могозабрали в загін, що мав захищати Малин від фашистів — була думка, що неозброєні, не підготовлені люди захистять Вітчизну і війна через 3 місяці закінчиться. Всі члени цього загону і загинули в перші роки війни. Я залишилася вдовою і вагітною, змушена була повертатися в Нові Вороб’ї, а в 1943 році з маленькою донечкою тікати в Рипіще до тітки, щоб не забрали в Німеччину.
В Німеччину, проте, забрали середню сестру Рози Іванівни — Марію.
— А я так і залишилася в Рипіщах, вийшла ще раз заміж, — продовжує спої спогади жінка. Після війни працювала в Шевченківській, Владівській семирічній школах, потім — у Слобідській, школі №3. Чоловік був медиком, і його переводили з одного медпункту в інший.
А з 1955-го до 1970 року Роза Іванівна пропрацювала вчителем молодших класів у школі №1. В 1970 році пішла на пенсію за вислугою років через хворобу серця.
Виростила жінка двох дочок (двох синочків похоронила маленькими), 4 внуків, має 7 правнуків і троє праправнуків. Сьогодні всі вони зійдуться та з’їдуться, аби привітати іменинницю з таким поважним ювілеєм. Прийдуть вітати і колеги з першої міської школи, її колишні учні.
— Вона була педагогом від Бога, — згадує про Розу Іванівну колишня завуч початкової школи Ліда Борисівна Олексієнко. — Наставником, яких пошукати. А ще я б назвала її «Еталоном добра»…
З цим погоджується і Ганна Андріївна Григорчук, теж уже вчитель-пенсіонер:
— Я — сирота, й мені ніколи не забути, як Роза Іванівна й тодішній директор першої школи Адам Григорович Сісевич організували мені весілля.
— Я багато років пропрацювала з Розою Іванівною в першій школі, — згадує Зоя Леонтіївна Наумець. — Багато батьків намагались, аби їх діти потрапили вчитись саме до Рози Іванівни. Вчила вона й мою доньку. Це була справжня друга мама, добра, ласкава, турботлива й вимоглива водночас…
Не менш теплі спогади про свою першу вчительку й у її учнів. Ось лиш один із них:
«…Пам’ятаю той день, коли Вона, нахиляючись над кожним із нас, своєю рукою допомагала виводити букви (до цих пір у нас прекрасний почерк); пам’ятаю, як слідкувала, щоб усі випили молоко, пам’ятаю, як залишала нас після уроків вчити таблицю множення… Пам’ятаю, пам’ятаю, наче це було вчора. Яка була вродлива, струнка, а яке волосся..; тихий, але сильний голос. Кожен урок — як відкриття, як безцінний дарунок…
Значно пізніше я зрозуміла, чим відрізняється справжній Учитель від того, хто просто працює вчителем. Одного разу, якраз із дзвінком, Розу Іванівну затримувала колега, та моя Вчителька її ввічливо зупинила: «Пробачте, але я запізнююся до дітей». Вона сказала «до дітей», а не «на урок». І в цьому — секрет її неперевершеності як Учителя і як Людини.
Минав час… Мінялися учителі, навчальні предмети, мінялися і ми. Але пам’ять назавжди закарбувала образ моєї Учительки, якій я вдячна майже всім кращим, що є в моїй душі. Вона навчила нас, перш за все, любити і поважати людей, розуміти їх і допомагати.
Мені хочеться уклонитися моїй Учительці, зігріти її серце своєю любов’ю і запевнити: «Я пам’ятаю Вашу науку. Вона — у мені, вона — у кожній моїй клітинці. Ми дякуємо Вам за неї: і я, і ті, яким я передам Вашу науку».
Чи може щось іще зігріти більше вчителя, ніж отакі ось зізнання? Ну, звісно, крім тепла й любові близьких.
До речі, учора не менш поважний ювілей зустріла й донька Рози Іванівни — Людмила Іванівна Стрільчук, котра, як і мама, обрала вчительську стежину й дові роки вчила математиці учнів тієї самої першої школи Малина. Учні та їх батьки згадують Людмилу Іванівну з не меншою теплотою й любов’ю.
Тож із роси й води вам, шановні ювіляри! Хай янгол-охоронець оберігає вас іще довгі роки. Здоров’я вам!
 «Соборна площа» 17 березня 2017 року  №11 (599)

На знімку: зліва — Роза Іванівна Махновець, справа її донька — Людмила Іванівна Стрільчук